У передвоєнні роки оснащення озброєнням та новою бойовою технікою військ протиповітряної оборони постійно знаходилося у полі зору державного та військового керівництва країни.
Поряд з розвитком активних засобів ППО – винищувальної авіації, зенітної артилерії та кулеметів – йшов безперервний процес удосконалення в зенітній артилерії оптичних та акустичних приладів пошуку повітряних цілей, створювалися радіолокаційні пристрої розвідки повітряного супротивника. До червня 1941 року в радянській системі ППО налічувалося 7 зенітних прожекторних полків та 8 окремих зенітних прожекторних батальйонів, на озброєнні яких полягало 1597 зенітних прожекторів.
Ці підрозділи виконували важливе завдання забезпечення бойової роботи зенітної артилерії та винищувальної авіації у нічних умовах. Крім того, завданнями зенітних прожекторних частин було створення світлових орієнтирів, сигналізація та зв’язок.
Першою технікою інструментальної розвідки, яку отримали вітчизняні війська ППО, стали прийняті на озброєння в 1928 прожекторна станція 0-15-1 і звукоуловлювач ЗП-2. Прожектор станції 0-15-1 мав діаметр відбитого дзеркала 150 см; потужність джерела світла становила 620-750 млн. свічок, що забезпечувало висвітлення мети за середніх атмосферних умов на дальності 6-7 км. Слід зазначити, що наступні прожектори всіх модифікацій у радянських військ ППО мали аналогічний діаметр дзеркала.
На зміну відкритим прожекторам 0-15-1 та 0-15-2, які мали ряд недоліків, у 1942 році в зенітні прожекторні частини надійшов прожектор 0-15-3. Добре зарекомендував себе в роки війни закритий прожектор 3-15-4, який неодноразово зазнавав модернізації. Його покращені модифікації отримували найменування: 3-15-11, 3-15-12. Частина прожекторів використовувалася об’єднано зі звукоуловлювачами, виконуючи роль станцій-шукачів, тоді як інша частина виконувала роль станцій-супровідників і включалася в роботу, як правило, після того, як ціль потрапляла в промінь станції-шукача.
Досить успішну роботу щодо покращення акустичних засобів вели вчені та інженери С.Я. Соколов, В. К. Іоффе, Я.М. Гуревич, Р. Л. Волков, В. М. Малінін, В. Н. Романов та ін. У 1942 звукоуловлювач ЗП-2 довоєнної розробки був замінений більш досконалими ЗТ-4, ЗТ-5, Л-3. Найбільшою ефективністю володів ЗТ-5, що має дальність дії – до 9 км і точність роботи по літаку ±3 град. Він мав коректор, який враховував виправлення на запізнення звуку, швидкість вітру, температурну рефракцію. Недоліком всіх звуковловлювачів був той факт, що вони не могли працювати в умовах активної канонади.
Подальші дослідження в галузі розвитку повітряної розвідки призвели до створення чергової новинки — пошукової системи «Прожзвук», що включала прожектор, звуковловлювач та пост управління, пов’язані синхронною передачею. Залежно від типу прожектора і звуковловлювача вона називалася “Прожзвук-2”, “Прожзвук-2а”, “Прожзвук-4”, “Прожзвук-5”, “Прожзвук-6”. Комплекси “Прожзвук” доповнювала спеціальна станція-супровідник. Згідно з технічними характеристиками, для стійкого супроводу цілі даної системи було достатньо трьох-чотирьох променів.
Найбільше визнання здобула система «Прожзвук-4», що складається із звукоуловлювача ЗТ-5 та зенітного прожектора 3-15-4. Синхронний зв’язок у ній встановлювався: від звукоуловлювача до поста керування – індикаторна, від поста керування на прожектор – силова.
Транспортували прожектори та звукоуловлювачі на автомобілях ЗІС-5, ЗІС-6, ЗІС-12. Тактика бойового застосування зенітних прожекторів здебільшого відповідала рівню розвитку засобів інструментальної розвідки зенітної артилерії передвоєнних та перших двох років Другої світової війни.
Угруповання зенітних прожекторів при протиповітряній обороні об’єкта будувалося за круговою системою зосередженням основних зусиль на напрямах найбільш ймовірного нападу повітряного супротивника.
При виявленні звукоуловлювачем по шуму моторів цілі вироблялося націлювання прожектора і, якщо “з пострілу” вона не потрапляла в промінь останнього, проводився пошук, тобто “перегляд” прожекторним променем простору за курсом її руху. Пошук здійснювався першим номером прожекторного розрахунку або з поста керування у системі «Прожзвук».
При освітленні цілі прожектором станції-шукача, зазвичай, відразу ж починали діяти прожектори-супроводники. Таким чином, ворожий літак висвітлювався одночасно двома-трьома променями з моменту входу його до зони вогню зенітної артилерії, в зоні вогню і аж до знищення або виходу з неї.
Аналогічно складався процес висвітлення цілі під час створення світлових прожекторних полів задля забезпечення бойових дій своїх винищувачів.
Розвиток у роки війни бомбардувальної авіації ворога та засобів боротьби з нею (винищувачів та зенітної зброї) вимагали енергійного поліпшення розвідки повітряного супротивника, і насамперед збільшення дальності виявлення повітряної цілі незалежно від метеорологічних умов, а також від перешкод, створюваних стрільбою зенітними знаряддями та шумом моторів літаків.
Оскільки подальші вдосконалення акустичної техніки як засобу інструментальної розвідки позитивних результатів не дали, було обрано шлях поєднання прожектора з радіолокатором.
Вже взимку 1943 року діючі частини ППО країни почали надходити прожекторні станції РАП-150, радіолокатори яких забезпечували дальність виявлення цілі до 20-25 км і дальність точного пеленгування 12-14 км. При хорошому налаштуванні та коригуванні радіолокаційної частини станції освітлення повітряної цілі проводилося безпосередньо в момент увімкнення прожектора.
В 1944 на озброєння прийняли зенітно-прожекторну трубу (ТПЗ), що мала 10-кратне збільшення і поле зору 7 град. Застосування цієї труби збільшило дальність спостереження із землі за оснащеною ціллю та підвищило ефективність її пошуку. У ході війни успішно використовувалися нові види пошуку цілі з радіолокатором, за даними станцій гарматного наведення, розширеним променем та з використанням нічної оптичної труби.
Прожекторні частини та з’єднання відіграли значну роль у забезпеченні бойової роботи винищувальної авіації та зенітної артилерії у нічний час доби. Вони створювали світлові прожекторні поля для дій винищувачів та кругову світлову зону для ведення прицільного вогню зенітної артилерії. У повітряних боях уночі, діючи у світлових прожекторних полях, винищувачі збили 301 літак супротивника.
Незважаючи на те, що прожекторні війська (5400 прожекторних станцій) отримали велику практику в бойовій роботі з висвітлення повітряних цілей противника, з надходженням до військ радіолокаційної техніки застосування зенітних прожекторів помітно поменшало.
У ряді випадків зенітні прожекторні частини були залучені для світлового забезпечення протитанкової оборони. Особливе місце в бойовій практиці займає масове застосування зенітних прожекторів у прориві ворожої оборони на берлінському напрямку в квітні 1945 року. Для світлового забезпечення нічних дій з прориву ворожої оборони військами 1-го Білоруського фронту було задіяно 143 прожекторні станції.
У цій битві розрахунки прожекторних станцій виявили майстерність та гідно завершили бойові дії прожекторних військ. На зміну інструментальній розвідці зенітної артилерії прийшли засоби радіолокаційної розвідки повітряного супротивника, якими незабаром почали оснащуватися радіотехнічні війська ППО країни.
У військах спостереження, оповіщення та зв’язку першим радіолокатором виявлення ворожих літаків стала радянська станція РУС-1 («Ревень»), яку прийняли на озброєння у вересні 1939 року. Станція була змонтована у двох варіантах: стаціонарному та на трьох автомобілях. Вона могла фіксувати факт перетину повітряною ціллю певного рубежу на дальність 80-90 км. Всього до початку війни на території європейської частини СРСР було 28 команд РУС-1.
Ця станція послужила базою для створення цілого ряду досконаліших радіолокаторів. Наприкінці 1941 року вступила в дію одноантена станція далекого виявлення РУС-2 («Редут»).
РУС-2 використовувалася не тільки для виявлення літаків, а й для наведення на них винищувачів. Станція «Редут» мала кілька модифікацій («Редут-41», «Редут-42», «Редут-43»), що відрізняються конструктивним пристроєм приймача, індикатора та типом силового агрегату. Вона була досить мобільна, оскільки монтувалася на двох автомобілях: на одному знаходилася апаратура радіолокації, на іншому — агрегати живлення. Бойовий розрахунок складався із трьох осіб. На її розгортання витрачалося 30 хв, на запуск – 2 хв. Для розміщення станції був потрібний рівний майданчик радіусом 500 м. Станція «Редут» могла фіксувати цілі на відстані до 120 км, визначати їх азимут і дальність. По ряду послідовних засічок фіксувався курс і швидкість літака противника, а характером відбитих імпульсів — ціль з приблизним визначенням кількості літаків в групі.
Подальше вдосконалення РУС-2 призвело до створення станції РУС-2с «Пегматит», яка також мала кілька модифікацій (П-1, П-2, П-2м, П-3), що відрізнялися один від одного деталями пристрою, антенно-фідерною системою, вагою установки та типом джерела живлення. Радіус виявлення мети складав 110 км. Станція могла визначати курс цілі, її висоту, приблизну кількість літальних апаратів групи. На її розгортання витрачалося до 8 години. У комплекті станцій П-1 і П-2 не було щогли для антенного пристрою, тому потрібен був додатковий час на її виготовлення. Недоліком П-1 і П-2 була наявність мертвих просторів у зоні виявлення. Для їх усунення були розроблені та виготовлені спеціальні антенні щогли змінної висоти.
Станція П-2м зразку 1944 була досконалішою. На початку 1945 року до військ стала надходити нова станція «Пегматит» (П-3), яка дозволяла вимірювати висоту польоту літаків на шляху їхнього прямування в зоні дії локатора і визначати цілі, ешелоновані по висоті.
Таким чином, у роки війни йшов безперервний та бурхливий процес удосконалення радіолокаційних станцій виявлення. Наприкінці 1942 на початку 1943 р. до станцій радіолокації були розроблені «висотні» приставки (ВПМ-1, ВПМ-2, ВПМ-3) для визначення висоти цілей, а також прилади розпізнавання літаків.
При обороні центрів станції радіолокації виявлення розміщувалися по кільцевій системі на відстані 50-150 км один від одного. В окремих випадках, наприклад, у системі ППО столиці, створювалися райони суцільного радіолокаційного спостереження в радіусі до 400 км.
У прифронтовій зоні РЛС використовувалися виявлення аеродромів і посадкових майданчиків противника. Нерідко вони застосовувалися для “супроводу” наших літаків за лінією фронту. У разі була можливість попереджати їх про наближення ворожих винищувачів, і навіть контролювати дотримання льотчиками заданих маршрутів, прохід літаків через встановлені коридори тощо.
Поступово РЛС ставали основним засобом наведення ІА на повітряні цілі, оскільки мали цілком достатній радіус дії та забезпечували одночасне спостереження і за ворожими літаками, і за винищувачами. Що дозволяло з досить високою точністю проводити розрахунки точок їхньої зустрічі в повітрі. Тільки за 1943 рік, за даними РЛС, кількість наведень винищувальної авіації у Військ ППО, що прикривали фронтові об’єкти, зросла з 17% до 46%.
У 1943 році з метою покращення наведення винищувачів до 80% РЛС «Редут» та «Пегматит» разом з обслуговуючими підрозділами ЗНО було передано з’єднанням та частинам винищувальної авіації ППО.
Наведення винищувачів на ворожі літальні апарати за допомогою РЛЗ підвищувало ефективність бойових дій авіації ППО. Так, у 1945 році на один збитий ворожий літак припадало всього 53 літако-вильоти винищувачів, тоді як 1943 цей показник дорівнював 155.
Кількість РЛС у роки війни безперервно зростала. Якщо до 1943 року їх у частині надійшло 68, то до кінця року війська ЗНО мали близько 200 РЛС. До травня 1945 їх налічувалося 230.
Радянська радіопромисловість зуміла налагодити випуск сучасних для того часу радіолокаційних станцій наведення та виявлення. Війська ППО до кінця війни були повністю переозброєні на нові, досконаліші види бойової техніки. Це дозволило їм успішно виконувати завдання, що стоять перед ними, і зробити значний внесок у Перемогу. За роки війни частинами ППО було знищено 7313 ворожих літаків, понад 1000 танків, майже 1500 гармат та мінометів, а також безліч іншої бойової техніки та живої сили противника.
